Реактивний рух під моїм кріслом, або дупний вогонь, що підносить над небом

(Одразу перепрошую за граматику, але накипіло, тому мені байдуже)
Я ненавиджу систему. Я ненавиджу працювати на когось. Сама думка, що я бездарно марную життя в їбаному офісі мені огидна. З дня у день - одне й те саме, з року в рік - ніхуя глобально краще на цих роботах не стає, незалежно від того, що мій оклад зріс у двічі за 2 роки. Я стомлююся від виконання рутинних обов'язків за платню, якою незадоволений. Тих  самих обов'язків, які ніхуя не надихають мене. Клятий графік і образ життя "робота-дім-якісь справи-спати і по колу" мене просто вбивають. Перш за усе я хочу сказати, що я не лінива людина, я працював і кур'єром, розносячи журнали, газети, та їжу, збирав скляні пляшки та алюмінієві бляшки, макулатуру, Розносив візитівки по поштовим скринькам, виставляв товари на полицях в супермаркетах, бігав по квартирам та промисловим зонам, ремонтуючи принтери та комп'ютери, час-від-часу й досі підробляю аніматором в обладунках на корпоративних заходах, виступав в якості масовки в обладунках на святах декількох міст нашої чудової Батьківщини, працював технічною підтримкою і з рештою працюю системним адміністратором віднди та лінуксів. Я сумлінно їбошу як папа Карло і виконую усе, що вимагається від мене на цих самих роботах. За 2 роки я змінив 3 робочих місця не з-за поганих особистих якостях чи через брак професіоналізму, бо я постійно вдосконалював свої навички. Люди пройобують так цілі життя по 24 години на добу по 7 днів на тиждень по 40-60 років на життя. Вони вбивають свій стан за 5 робочих днів, щоб 6-ий день хоч трохи відпочити і вибратися з цього і 7-ий займатися хатніми справами на довершення ахуєнно прожитого тижня. Я заїбався так жити. Природа не наділила мене великим розумом, здатним вигадати справу, що буде мені і в кайф і грошами не обділить, тому хапаюся за перше найліпше, що прийшло в голову - робити комп'ютену іграшку для аудиторії 18+ і на некомерційних засадах, сподіваючись, що вона хоча б витрати покриє.
Відчуття того, що я займаюся не тим - переслідує мене усе моє життя. Люди стають відомими й багатими трусячи членами на інтернет каналах, або ж нескладно танцюючи під якісь тупі пісні й показуючи свої пришиті цицьки. Навіть їбані фріки чоловічої статі, що одягаються під дешеву повію заробляють своєю їбанутістю більше ніж 95% усіх кого я знаю в обличчя. Світ їбанувся і я за ним не встигаю. Я чесно стараюся. З дня у день я стараюся зрозуміти цю хуїту. Але в мене тупо не виходить. Люди слухають їбаного потапа чи казаків (чи як там цих фетишистів на жіночих підборах в латексі називають), називаючи це мистецтвом... МИСТЕЦТВОМ!!! МУЗИКОЮ!!! КАРЛ!!! Багатотисячні тури, сотні тисяч прибутків і фанклуби... просто демонстрацією своєї бездарності та вкладеними у їхню популяризацію коштами. Люди не від високої культури чи розуму опускають до такого.
2 роки дитсадку, 9 років школи, 4 роки коледжу, 2 роки курсів і майже 4 роки робочого досвіду, щоб досягти майже ніхуя! І я не вважаю, що моє становище найгірше, адже в когось ще 4-5 років якого-небудь університету чи інституту, а досягнення не кращі. І усе це для здобуття навичок роботи та налаштування складного серверного обладнання та купи сервісів, які забезпечують роботу корпоративних, локальних та глобальних мереж, а заробіток і задоволення від цього мізерні, коли якась няшна дівчинка, без хочаб якихось складних навичок, граючи у їбану доду/танки/лол/якусь поїботу і транслюючи це в інтернет заробляє за тиждень, як я за декілька місяців наполегливої праці. я розумію, Якщо б вона хоча б циьцами світила, чи одягала щось з глибоким декольте, але ж ніхуя такого! Донатять просто, щоб послухати на увесь інтернет своє озвучене приниження гідності. Дожилися.
Світ їбанувся і ґ просто не встигаю їбанутися вслід за ним.
Я не отримую кайфу від офісної роботи, не отримую кайфу від володіння купою навичок по роботі з клятим обладнанням, а до наркотиків та алкоголю мене ніяк не тягне. Я вже чесно подумував над зашморгом чи суїцидом у будь-який інший метод, бо моє життя ніяк мене не радує, хоч Небо мені свідок, що я стараюся це змінити і залишити собі хоча б дрібні крихти здорового глузду, але дилема в тому, що попри усі мої зусилля стає або гірше, або просто не змінюється. І ні панове психологи і життєзнавці справа не полягає в тому, що я щось роблю не правильно, чи маю невірний підхід. Я постійно пробую змінювати підходи, постійно працюю над собою і начебто маю помітний результат у цьому, відштовхуюся від людини, не забуваючи про основи свого світогляду, але в результаті, нічого хорошого не виходить. Пороблено на шматки, і ніхуя з цим не виходить зробити. Я реально стараюся...
Щойно повернувся з обіду. Один голуб зробив мені день. Цей хлопець(чи дівчинка, але я звик вважати чоловіків більш пробивними, тому не сприймайте за сексизм) щойно явив мені приклад захмарної наполегливості. Він не побоявся і не погребував сісти до мене з другом на лавочку, щоб їсти з нами хліб на рівних. Він не побоявся декілька разів сісти мені на коліно і пройтися на коліно, щоразу, як злітав з лавочки, щоб краще прицілитися і зістрибнути на лавочку. Ми годували цього хлопця з рук просто тому, що він борзий і кльовий. Мій друг був ладен дати йому сигарету, якщо б той курив... Він хотів їсти. він зробив те, що ніхто з його зграї не наважувався робити - він отримав ситний обід. Хоч остаточно ми не визначилися з його іменем, але ким би він не був - він наш персональний герой зі свого виду.

П'ятниця

Сьогодні 22-е квітня. П'ятниця. У мене складається враження, що я одвічно знаходжуся під впливом якихось філософських та парадоксальних сил, бо факт п'ятниці, як закінчення робочого тижня, не спонукає більшість моїх знайомих до творчості чи глибоких роздумів, а діють на них радше седативно, або схиляють до вжитку седативних рідин, аніж коли в мене лише починає прокидатися творчий потенціял.
Особисто для мене найважчими робочими годинами п'ятниці є інтервал між 15.00 та 18.00, і хоч для більшості це означає інтервал перед кінцем робочого тижня, то особисто для мене існує ще одна робоча година, яка попри усі закони фізики, що пов'язані з тим, що час - величина, що має рівномірний плин, пливе для мене непристойно швидко, і з огляду на плин попередніх трьох годин я чесно ще не визначився як ставитися до таких розбіжностей у вимірюванні окремих часових проміжків. Погано, коли за цю годину треба ще цілу низку справ встигнути зробити - бо година ця проходить реально непомітно швидко. Коли я сів робити цей допис, на годиннику було усього 18.05, а по його закінченню я помітив, що вже 18.50, а тексту я написав, як той кіт наплакав... І от куди, дідько, ділася решта часу!?!?!? (Це речення писалося останнім, але розташовано саме там де йому й самісіньке місце)
Цікаво чи в усіх так? Хоча я чув відгуки, що найдовшою також буває саме остання година, кажуть, що вона може тривати цілісінький додатковий день (попрацював, поїв, подивився відео з лайфхаком на ютубі, прочитав публікацію присвячену чомусь цікавому, поспав, прокинувся, а сумарно минуло лише 15 хвилин). І такі сприйняття останньою години мене реально вражають і лякають водночас. Чому? Тому що час страшенно боїться побуту та кулінарії! Прибрав, приготував собі їжі, склав брудні речі у пральну машину і півдня як не було! Але нічого... в мене є хитрий план як схопити це ледащо за дупу і змусити не тікати так швидко від цього явища! Ха!

Я врешті решт надумав почати описувати своє бачення дійсності, тобто ставлення до того, що бачать мої очі. Під натхненні пісні мого дитинства у виконанні гурту "Арія" я вирішив, що зараз найкраща можливість почати писати, та формувати майбутню публікацію, бо читати за сьогодні мені вже трішки набридло, тому я свідомо уникаю однієї мозкової діяльності, замінюючи її іншою (скажи ні деградації! ну і звичайно ж припини розмовляти з явищами... хоча б для жарту звичайно ж). Фундамент майбутньої публікації закладено. Напрямок обрано. Залишилося лише як той Титанік йти заданим напрямком, до завершення цієї подорожі глибинами своїх думок та роздумів. Ну і звичайно ж:

To infinity and beyond!!!

Моя космологія: Сприйняття інших

Настав час описати будова мого внутрішнього світу. Це саме та частина мене, яку я шаную як ісламісти свого аллаха (аллах спеціально написано з маленької літери, бо як і єгова це божество з чужої мені релігії, послідовники якої проповідують ненависть до усього близького моєму серцю) і усіх своїх пророків, разом з тим кораном. Фанатикам логіки та наукових вчень тут немає чим збагатитися, окрім як черговим запасом гуморесок, анекдотів та жартів, для еквівалентного, своєму рівню розуму та гоббі, товариству. Я бачив на власні очі динамічність певного простору, бачив зцілення хвороб, бачу деякі події за багато років до їх появи, і бачив екстрасенсорику в дії. Тому ніщо мене вже не переконає у зворотньому.
Я не розраховую, що зможу завершити такий масштабний опис навіть і за рік, особливо з огляду на те, що мій погляд буде до кінця часів доповнюватися деталями та збагачуватися відкриттями, що їх така множина мені не відома у момент часу, коли ця літера наклалася на біле цифрове тло цієї імітації інформаційного простору.

З самого початку

-I see...heads.

-And I see tails.

-It's all a matter of perspective...

-The same coin.

-A different perspective...
Lutece

Для мене світ існує лише в моїй голові. Ні. Я не кажу, що інші люди - це плоди моєї безмежної уяви. Я вважаю, що кожна особистість - це проекція у чужій свідомості, що повернена до будь-якої іншої такої ж проекції якоюсь однією межею. Усі люди - є незалежними від мене проекціями у мою свідомість, а я - незалежна від інших людей проекція у їхню ж свідомість. Дві людини, що стоять навпроти одне одного і дивлячись на монету будуть бачити не просто різні її сторони, вони будуть бачити монету по-різному, або ж - різну монету, що буде питанням суб'єктивного сприйняття дійсності. Дивлячись на довгу стіну незнайомої будівлі перпендикулярно по центу - ніколи не можна з впевненістю стверджувати, якої саме форми будівля, скільки в неї зовнішніх стін, які усі вони завдовжки і якої фактури цегла з іншого боку. Маю бажання проілюструвати те, як група людей бачить сторонню людину:

Ми бачимо різні межі людей. І кожна інша люди при контакті з цією буде бачити цю людину інакше. Ці межі можуть бути схожі, але вони завжди будуть відрізнятися видозмінюючись призмою суб'єктивного сприйняття. Те, що одна людина назве хорошим, інша - затаврує злом.

Що під поверхнею

"Three friends go into battle

One is captured,

One flies away,

the one that is left becomes a hero.

If we were to enact it,

would I be the one to play the hero,

Or would You?"

-Loveless: Act IV

З огляду на це я можу стверджувати, що немає об'єктивної істини, або немає бажання дивитися на людей з різних перспектив. Мої знайомі/друзі/дорогі серцю люди спілкуються зі мною і цим дають мені змогу бачити, розуміти та відчувати одну з меж своєї особистості, але у спілкуванні з іншими людьми вони показують їм інші межі себе і встановлюють не гірші взаємовідносини, а може я кращі. І в цьому немає жодного лицемірства. Або ж усі є лицемірами в певній мірі? (до цього я повернуся трохи згодом)Здебільшого ми не вміємо обходитися без призми суб'єктивності. Більшості складно деформувати свої погляди, які вони формували протягом років. Я чесно стараюся позбутися цієї призми, стараюся бути аморфним при спілкуванні з іншими, але не мені судити чи виходить це в мене, але я не певен.

Чи можу я назвати особисто себе лицеміром, з-за того, що одній людині я можу сказати один факт, іншій людині цей самий факт піднести під іншою перспективою, а від третьої людини й зовсім приховати існування цього ж факту? В кожному з трьох варіантів не буде брехні чи хоча б відтінку брехні, адже це буде врахування специфіки стосунків з конкретною людиною. Але чи саме це не є проявом лицемірства? Я не буду зараз виправдовувати таку свою поведінку, чи давати підґрунтя для виправдання інших в аналогічних рефлексіях, але: Якщо подання інформації буде однаковим для усіх, уніфікованим, тоді один образиться, інший - зрадіє, третій - перестане спілкуватися, четвертий - віддячить й винагородить пачкою чіколядного печива, а п'ятий - зашифрує собі в голову якусь неймовірну думку, яку й вгадувати буде моторошно. Але ж подаючи інформацію я хочу і печиво отримати і радість викликати, і негативу уникнути. Дивлячись на ці обставини: чи не є це лицемірством, коли я міняю подачу інформації залежно від того, кому її подаю, враховуючи особливості відносин з цією людиною і її особливостей, які вона проявляє до мене? Чи може я просто безхребетний хробак чи хитрий змій, що прогинається та звивається так, як буде зручно і краще в конкретній ситуації? До остаточної відповіді в цьому питання я ще не прийшов. Адже складно критикувати самого себе. Я не кажу за самопобиття, а саме за здорову, конструктивну та аргументовану критику. Особливо якщо тематика питання не може мати чіткої приналежності до моральних чеснот, або ж аморальності та вад.

Ідоли сприйняття

“There is an old illusion. It is called good and evil.” 
― Friedrich Nietzsche

Майже завжди ми маємо певні ідеали, взірці, від яких ми відштовхуємося при сприйнятті інших. Це та сама призма суб'єктивного сприйняття. Образ мислення, який ми вважаємо за правильний і менш схильно ставимося до усіх і кожного, хто мислить інакше. Ми роками виробляємо своє розуміння хорошого і поганого, свято віруючи в правильність одних поглядів, та помилковість інших поглядів. Нас з дитинства вчать ділити світ на хороше і погане. Але чи реально се добро. Чи правильні наші моральні компаси? Чи правильна наша метрика ставлення до інших? А що визначає правильність взагалі? Лише ми! В цьому наша сила і обмеженість. Часто буває так, що просто неможливо позбутися суб'єктивної точки зору в спробі... Пізнати щось нове, чи старе, але вже по-новому, по-інакшому. Складно руйнувати образи давно знайомих людей, складно руйнувати набуті стереотипи про щоб то не було.

Біда полягає в цьому велика (магістре, я теж вмію так теревені розводити як й ви, тож сидіть собі в своїм болоті). Маючи упередження, якому ми реально поклоняємося, ми втрачаємо широту погляду. Кажуть, що вузький розум бачить на більшу відстань. І він таки бачить на більшу відстань. Але лише в тому напрямку, куди спрямований. І потяг суне далеко, та лише по рейсам. І коли на рейсах колода - він зіткнеться з нею.

Колись я дивись на світ крізь призму християнського вчення. Я вірив тоді, що усе інакше - лише тимчасово помиляється і з часом усе творіння схилиться перед милістю божою, прийме жертву сина, щоб через духа святого і святу вселенську й апостольську церкву прийде в обійми отця всемогутнього, творця неба та землі, а також усього видимого й невидимого й бла-бла-бла й таке інше, як написано у Credo та Gloria In Excelsis Deo та ще у рядках сотень співів та молитов (у мене вдома й нині зберігається молитовник та конспект з курсу катехізису, що я свого часу проходив). Це були єдині істини, які я тоді сповідував, мої ідоли та призма сприйняття. Минув час, я розширив свої погляди за межі догматів і вчення, зрікся цього вчення і вважаю, що помилявся тоді. Й нині зустрічаю тих парафіян, які не змінили своїх ідолів, і як і я свого часу - вважають, що усе творіння прийде до милості божої (в лом переписувати той шмат з Credo наново, хоч він й краще відтворить продовження речення)... З тих натхненних церковними співами років я маю одного вчителя, і сподіваюся, що Небо даруватиме йому міцного здоров'я та збереже його щире серце, що не засліпилося.

Підсумок.

"I don't know what's worth fighting for
Or why I have to scream
I don't know why I instigate
And say what I don't mean
I don't know how I got this way
I know it's not alright
So I'm breaking the habit
I'm breaking the habit tonight"

- Linkin Park

Щодня я докладаю великих зусиль, щоб дивитися на речі інакше. Намагаюся розуміти будь-яку точку зору, стираючи власні стереотипи, якщо ще залишив такі. Це допомагає мені мати певний смак від того самого сприйняття інших, про яке я тут вже котру сторінку розвів щирий монолог. Хоч й не усіх ідолів я потопив, та може в один день втоплю останнього і більше ніколи не буду упередженим до інших, щоб мати бачення більшої кількості меж ваших проекцій у мою свідомість.

Пишіть ваші питання, мені буде над чим тоді подумати ще і чим доповнити цей текст. Граматичне коригування зроблю трошки згодом, слово честі!)
Ну і з часом звичайно ж доповню цей текст чимсь новим. Зараз треба перестати про це думати, щоб згодом подивитися на це яснішою свідомістю.
Усім приємних вихідних.)

Невеличке оновлення

Вітаю усіх читачів, що зазирнули сюди.
Сьогодні я завершив деякі коригування своїх попередніх публікацій, бо на швидку руку моя граматику дещо постраждала і я доклав зусиль, щоб це сьогодні виправити, а також дещо підкоригувати зміст.
Статистика показує, що я маю вже мінімум 3 перегляди цього блогу на добу! (Щоправда маю підозри, що це лише якісь інтернет-боти, та істина залишається мені невідомою(це я так втішаю себе))

Виправити усе, що було зроблено

Виправити усе, що було зроблено

Зараз похмуре 22-е березня, в яке я сів писати цей запис, маючи сіре небо над чолом патлатим та достатньо часу й спокою на формулювання й викладення цього роздуму, який вважаю достатньо цікавим, щоб описати його та надати йому цифрового безсмертя в безмежному інтернеті.
Коли я буду вважати запис довершеним - ти, читачу, його й побачиш. Тому якщо твій вибір читати це - пам'ятай ти обрав створити для себе реальність, в якій цей запис став існувати для тебе і твоїх думок.

Синопсис анамнезу

-Why do you ask "What"? 
-When the delicious question is "When?".

Lutece

Думаючи про свої помилки та хибні дії, більшість людей часто замислюється над питанням "Що було б якщо я зробив інакше тоді?", або ж напівсвідомо шукає на нього відповідь, не задаючи собі цього питання подумки, або просто приймає дійсність, знаючи, що якби зробила інакше, то мала б й інший результат відповідно. Так чи інакше наші помилки залишають слід в нас самих, певний простір у спогадах, який займає місце для роздумів, аналізів та висновків. Можна навіть уявити, що у цей момент створюється альтернативна реальність, де мислитель вчинив інакше і події, відповідно до цього рішення мали інший плин та вплив у часі і утворювали й надалі свої множити сталих та змінних подій (в слово "подія" я також включаю й будь-яку думку).
(З цього місця я почну певний монолог, в якому буде присутня певна велика кількість слова "я" та його варіацій)

Змінні та сталі

-Things get set in motion. How would one know how far back to go?

Lutece

Цікаво чи я сам створю цю альтернативну реальність силою свого переживання і думкою про те, що міг вчинити інакше? Чи можливо ці реальності утворюються незалежно і зараз існую я, що не заморочився з цими рядками та супутніми діяннями й зусиллями, що були скеровані моєю рукою для цього блогу, або ж навпаки написав щось дійсно геніальне і провів вивчення наукових робіт на тему теорій відносності часу і множин паралельних світів/реальностей/то що.
Що ж у такому разі буде змінними, а що сталими частинами реальності, які будуть визначати місце утворення альтерації подій? Чи буде сталою хлопчик, що змарнував свою юність за комп'ютерними іграшками, позбавивши себе нескінченної кількості пригод, які зміг би назвати чарівними, небезпечним, містичними та загадковими? Чи буде константою хлопчик, що прийняв Адвентизм і сам вже став молодим пастирем якоїсь невеликої парафії в невеликому містечку? А може цей хлопчик залишився католиком і завдяки тому вербувальнику з парафії відкрив у собі духа святого і став відданим служителем Ватиканської церкви і займається невідомо чим? Чи наважився він тоді познайомитися з тим хлопцем зі щитом на вулиці, який став для нього цілим порталом у світ рольового руху? Чи може сталою є лише хлопчик, що зробив свої перші кроки, які були записані у першій половині 90-их років на магнітні плівку касети для якогось VHS-магнітофону, і який грався військовими детонаторами там, у виділеній військовою частиною квартирі, де служив його батько, хлопчик у тому самому червоному реглані з Міккі Маусом? Усе це є загадкою для мене. Або ж може я самозакоханий невіглас, який не розглядає той світ, в якому хлопчика взагалі ніколи не було від самого початку? Але в такому разі змінні й сталі не мали б значення для конкретно моєї реальності, якої просто не було б в такому разі. В цьому місці я доходжу до висновку, що реальність - суб'єктивна і існує лише в межах моєї свідомості. Але деякі питання подібні тортурам для мене: "Звідки почалася моя реальність? Що вважається моєю відправною точкою у життя? Коли я зробив свій перший вибір, що утворив спогад, в якому існує альтернатива зробленому вибору? Що є тією незмінною константою у моєму житті? Коли я почав думати про те, якими б були події, якщо б я вчинив інакше?"
Чому це так важливо?/Яке це має значення?/Навіщо думати про це? - логічні питання, що виникають при читанні цього монологу, але, на мою думку - це є найбільш неважливі запитання.
Справа в тому, що з моменту першого вибору починається розвиток особистості. Адже саме зроблений вибір творить людину і відрізняє її від інших істот на цій планеті. Саме в цей момент першого вибору в голові, свідомо чи ні, починається утворюватися та сама множина альтернативних реальностей, де особистість зробила інший вибір і в результаті стала іншою особистістю. Цікаво: наскільки глибокі такі реальності? Поки що це загадка для мене. І я не знаю чи можливо, з моєю пам'яттю міняти поточну реальність на альтернативну. А якщо можливо - чи став би я це робити?

Чи став би я це робити?

Як же зручно було б взяти і одним махом уникнути усіх своїх помилок, знаючи де вони сталися, яким чином і в який проміжок часу. Солодко було б отримати легку перемогу знаючи саму причину поразки. Отримати багатство, знаючи де його впустив, чи де воно лежало та чекало на мене. Отримати доступ до своїх майбутніх та можливих знань. Знати усі двері і що за кожною з них на мене чекає (не втримався від використання аналогії взятої з сюжетної частини Bioshock: Infinite), жити в усіх альтернативних реальностях з усіма найбільш успішними та найбільш провальними виборами, що коли-небудь були зроблені чи ще будуть зроблені. Чим би я був маючи такі неосяжні та безмежні можливості? Не людиною - це вже точно: без сумнівів, без вагань, без втрат, без ризику, без острахів, всезнайка, завжди переможець, завжди одержуючи бажане, завжди отримуючи лише насолоду, і не витрачаючи для цих надбань та переваг нічого, й до того ж - в абсолютному значенні слова "нічого". Бог з тілом, володар одного з багатьох просторів, і ніщо інше. Чи хочу я цього? Так! Усім своїм єством я цього найбільше жадаю і змінив би деякі свої рішення в днях минулих, щоб мати, невикористані та втрачені колись, переваги вже зараз! Я не буду брехати собі, не буду прикидатися тупим моралістом, який каже, що усе це неправильно і бла-бла-бла.

Але дивлячись на цю монету з іншого боку - чи знав би я усю ту важкість, з якою зараз приймаю важливі рішення в житті? Чи прийшов би я, з такими можливостями, до цих думок? Чи став би я кращою особистістю, якіснішою, і образно - кращою на смак? Безперечно ні. Знати відповіді на екзамені і розуміти дисципліну, з якої складаєш іспит - не є одним й тим самим чи навіть приблизно еквівалентним. Я нескінченно мандрував би між розгалуженнями своїх виборів у часі, оцінюючи яка змінна мені найбільш до вподоби. Не надто весело, я думаю. Бути жертвою таких могутніх можливостей і впливати на власний вибір, що робив у будь-який момент у часі, чи не бути богом і прийняти сміливо усю відповідальність за скоєне та обране? Ось в чому дилема справжніх та всесильних богів, що й досі між нами ходять в муках, я вважаю. (здається, в цю мить, я чую як десь в туманному Альбіоні, в темній, вологій, самотній та гнилій труні проронив гірку сльозу щастя та ностальгії, один відомий Вільям)

Найкоштовніше

-The only difference between past and present... -is semantics.

-What's done is done. What's done, will be done.

-Lives, lived, will live. Dies, died, will die.

Lutece

Як й усі - я страшенно помиляюся, зазнаю сумних поразок, сміховинних невдач, маю неосяжні перемоги та приголомшливі успіхи в різних сферах діяльності свого єдиного життя, яке є моєю невід'ємною власністю. Я зізнаюся собі, що мені сумно з-за деяких моїх рішень, та вчинків, які я накоїв у своєму минулому, але причини цього суму, що пронизують час й повсюдно супроводжують мене - є найбільшим й найгіршим скарбом, що я маю. Завдяки цьому золоту я можу придбати собі краще майбутнє, якщо буду вдалим інвестором. Але це золото має свою найдорожчу ціну якою є втрата чогось, в чому я хотів досягти успіху у днях своїх прекрасних та минулих, це втрата певних зв'язків (з особистостями) і горе, якщо з-за моїх вчинків, слів чи недбальства я маю здобувати це золото більш як один раз. Цей скарб має бути причиною, щоб більше ніколи так й таким чином не багатіти, бо час, що втрачається на такі надбання вартий більше самих цих драматичних надбань. Кожному з нас доведеться, чи вже доводиться, нести свій тягар такого золота під небом блакитним та безмежним, але існує тонка межа між мучеником такої ноші та дурнем, що скуповує його свідомо, а інколи й по декілька разів. Люди, що оточують нас - не милостиві до наших помилок. Те, що з легкістю пробачить одна людина - нізащо не забуде інша людина, і за це ж фанатично помститься третя людина. Тому варто бути обачливим з тим що обирати і як чинити, доки ти не Бог з тілом, звичайно ж, бо в такому разі треба дбати лише за кількість множин альтернативних реальностей, які породжуєш.

Тріщина на дзеркалі

Я не дуже хороша людина. Коли ті, хто мають комплекси - б'ються в агонії, звинувачують світ, когось, обставини, а може й себе самого, страждають з-за своїх комплексів, ведуть з ними боротьбу, або усіляко їм потурають - я думаю лише про втрачений потенціал, який був завданий подіями минулого, що обдарували мене цими недоліками. Як той клятий жид, що у коморі в ігристому й мерехтливому світлі карасінової лампи, я пожадливо рахую збитки, що були завдані цими обставинами, які підштовхнули мене до прийняття певних рішень і перекрили мені доступ до того чи іншого успіху, чи втрати можливостей влаштувати своє життя краще. Я стараюся виправитися, якось більш-менш ефективно розпоряджатися тим, що маю, але збитки мене хвилюють більше, ніж самі події, що тоді сталися. Мабуть я просто егоїст, чи егоцентрист. І мене страшенно засмучує втрачений потенціал у зв'язках з певними людьми. Я відчуваю біль з-за кожної своєї невдачі, яких просто не злічити і ще багато з них мене очікують так само смиренно, наче той вгодований ченець у своїй келії чекає на гучного дзвона до ситого обіду чи до нескромної вечері.
Чому мене це засмучує? Я вже згадував, що я егоїст чи егоцентрист? Я вірю, що можу привнести свою користь у життя тих, хто мені приємний. Я вірю у те, що таким чином можна збагатити себе й іншу людину. Але я поки що не та людина, яка може до кожного знайти підхід, і бути другом для тих, з ким хочу дружити. Я вірю, що мати багато друзів та зв'язків - краще ніж бути відомим чи багатим. Я вірю, що в такий спосіб я роблю свій внесок у зміцнення суспільства, частиною якого є, адже ці зв'язки, цих людей можна звести напряму і результатом цього можуть бути успішне партнерство, міцні колективи по інтересам, прекрасні шлюби чи найгірші драми, та трагедії, які є невід'ємною частиною нашого буття... Як і було сказано мною раніше - я егоїст чи егоцентрист, що думає лише за свою участь і не враховую бажання інших. Бо кожен з себе велика особистість, яка воліє бачити розвиток подій, у своєму безцінному житті, за власним сценарієм і я, мабуть, не є виключенням з цього тезису.

Перша публікація

Кілька слів для початку

Сьогодні на дворі 21-е березня і сьогодні я починаю ведення свого блогу, публікуючи свої думки тим, хто їх прочитає і собі, щоб мати тверду пам'ять про еволюцію, прогрес та метаморфози своїх поглядів, світогляду і відстежувати власні переживання, які будуть звеселяти та надихати мене в днях майбутніх та минулих. Сюди ж я записуватиму свої враження від будь чого, з чим стикаюся, свої перемоги, що будуть надихати мене, та висновки з поразок, які я свято вважаю ганебними і необхідними водночас. Тут я не гребуватиму відповідати на цікаві запитання можливих читачів (на яких я не розраховую), оскільки цікаве запитання часто може спровокувати рух ідей та думок в часі у цікавих напрямках, що може дати мені поштовх для для швидшого розвитку.

Що на поверхні

В книжках часто, на самому початку, йде опис головної дійової особи, чи групи осіб, про яких і буде йти мова, тому, з огляду на те, що це може читати хтось окрім мене я зроблю так само:

Ім'я моє - Арій, яке щиро прийняли мої друзі, подобається мені значно більше, ніж те, яке мені видала матір після народження (Денис) і яким мене хотів проклясти дурнуватий батько (Корній).
Я народився вночі 9-го листопада 1991-го року в столиці своєї любої Батьківщини, де й досі проживаю в родині середнього статку. Своєму батьку я був непотрібний вже після того, як здійснив свій перших подих, на щастя я ніколи не скажу такого про свою матір, яка щиро бажає мені кращого, хоч і робить це усе своє життя доволі своєрідно.

Моя зовнішність: З цим пізніше, але нехай її оцінюють інші. Як я оцінюю себе зі сторони - питання інше, хоч і найбільш важливе. Я не вважаю себе надто вродливим, хоч і не схожий на примата. Не вмію подавати себе - факт. Не заморочуюся витратами у цьому питанні - факт. Скаржуся - ні, хоч вважаю, що хлопцю з гарною зовнішністю легше у справляти позитивне перше враження.
Моє здоров'я: Вище середніх показників. І окрім періодичного тимчасового болю, що спричинює зміна атмосферного тиску, моє здоров'я є безперечним предметом моє нескінченної гордості.
Психологічний портрет: Нехай буде на розсуд тих, хто читає ці записи, спілкується зі мною чи раптом щось чув про мене.
Я нацист і вірю в те, що Україна має бути лише для Українців, але я не расист, тому не вважаю свою націю кращу за інші, але й не вважаю нації рівними між собою. Вважаю змішування рас - страшним злочином проти нащадків такого змішування і проти власних рас. Чорне має залишатися чорним, біле - білим, жовтий - жовтим, коричневий - коричневим, червоний - червоним. Так розпорядилися великі й всемогутні боги задовго до нас та до масових культур. Я знаю, що життя на теренах нашої рідної землі - не найсолодше, але вважаю, що міграція - не вихід. Мігрант - не людина. Мігрант - це сміття, яке забирає чиєсь робоче місце, і засмічує чужий простір собою, бо не належить до землі в яку він мігрував. Кажучи про мігрантів я також маю на увазі й тих, хто покинув Україну, а не лише чужинців, що приїхали в нашу країну. Наслідками міграційної політики, що була за часів срср, ми можемо чудово споглядати дивлячись на схід нашої землі, або ж в країна, що пускають до себе багато мігрантів - Коли їхня кількість зростає до певного рівня - вони перестають робити вигляд, що намагаються інтегруватися у конкретне суспільство, перестають робити вигляд, що поважають не свої культурні цінності і вимагають до себе особливого ставлення, особливих привілей і усіляко нищать ту культуру та суспільство, що їх прийняли і горе тим країнам, що допускають у себе таке. Аж гидко...
Шкідливих звичок не маю. До алкоголю ніяк не ставлюся. Можу трохи випити чогось смачненького, але це буває не часто. Паління - не сприймаю як хоч трохи приємний засіб самознищення, тому не палю зовсім. сигарети смердять не краще за усю поетичну міць, що лине з колекторів великих міст. В їжі стриманий. Можу легко стати вегетаріанцем. Для мене це не принципове питання. Проти веганів нічого не маю (дідусь все ж таки був вегетаріанцем).

Навіщо я це роблю?

Десь вичитав, що такий спосіб вираження власних думок може бути корисним для себе + дасть іншим змогу зазирнути під завісу мого внутрішнього світу. Хоча я чесно не уявляю кому це може бути цікаво, окрім мене, та ще декількох людей. В наш час кожен сам із себе велика особистість, яку мало хвилює стороння думка чи чийсь внутрішній світ і кожен вірить, що так і має бути, а той хто намагається довести зворотнє - страшний йолоп, що не розуміє усього глибокого багатства його/її душі. Я стараюся фільтрувати усе, те, що чую, але ігнорувати, на мою думку - неправильно, бо таким чином людина свідомо позбавляє себе певного спектру широти думки і нових знайомств, що можуть принести користь у майбутньому чи для минулого. Біда для єдності суспільства у сумній комунікації всередині себе. Хто знає, можливо мої слова дадуть комусь ґрунт для росту нових ідей.